До 185 річчя від дня народження Драгоманова Михайла Петровича (1841-1895 рр.) – видатного українського публіциста, історика, філософа, економіста, літературознавця.

Михайло Драгоманов народився 18 вересня у м. Гадячі Полтавської губернії в родині дрібномаєтного дворянина, нащадка козацької старшини. 

Його батьки були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. 

Від народження Михайло зростав і виховувався в українському середовищі: українською мовою розмовляли рідні, знайомі, дворові люди, селяни. Він чув українські пісні та казки, розповіді про старовину українську, Гетьманщину та Козаччину. 

У 1849–1853 рр. – навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де серед інших дисциплін вивчав історію, географію, мови та захоплювався античним світом. Згодом він продовжив навчання у Полтавській гімназії, вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю та освіченістю. Восени 1859 року – вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. 

У 1863 році Драгоманов став членом товариства «Громада». Відомо, що це об'єднання було формою пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української історії, культури, народного побуту і права. Від середини 1860-х років становлення Драгоманова як вченого відбувалося в тісному взаємозв'язку з його публіцистичною діяльністю. У його роботах того часу – історичних, етнографічних, філологічних та соціологічних – мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підґрунтя. У 1870-му році Київський університет відправив Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий вчений пробув там майже три, завітавши за цей час до Берліна, Праги, Відня, Флоренції, Гейдельберга, Львова. Це трирічне закордонне турне було надзвичайно плідним для Драгоманова. Після нього він зміг критично оглянути та оцінити свої переконання, зіставляючи їх із науковим західноєвропейським досвідом. 

Особливе місце у політично-публіцистичній діяльності Драгоманова займала Галичина. Він намагався «розбудити» галицьке суспільне життя (бо, як він це розумів), підняти рівень суспільної свідомості. Пізніше, через донос – звинувачення в українофільстві та сепаратизмі, Драгоманов був позбавлений кафедри, де він працював на посаді штатного доцента з 1873 року, тож з 1875 р. Драгоманов став політичним емігрантом. Через Галичину і Угорщину він вирушив до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, розпочати випуск української газети. Через рік Драгоманов створив у Женеві суспільно-політичну збірку «Громада». Там було видано 5 томів збірки. Його головною метою було надання великої кількості матеріалів для вивчення України та її народу, його духовних починань та прагнення до свободи та рівності серед світової спільноти.

Виступивши проти децентралістичних тенденцій тогочасного народництва, Драгоманов став виразником ліберально-конституційних тенденцій, органом яких була газета «Вільне слово», яку він редагував. У 1876 році – вийшов Емський указ, спрямований проти української мови та українофілів. У 1878 році на Паризькому літературному конгресі Михайло Драгоманов зачитав доповідь «La littérature oukrainienne proscrite par le gouvernement russe» («Українська література, заборонена російським урядом»), в якій різко засудив Емський указ і виступив на захист української мови. Прочитавши цю доповідь, – вона вийшла окремою брошурою, – Карл Маркс підкреслив у тексті такі слова: «Тарас Шевченко – син народу в повному розумінні цього слова. Більше, ніж будь-хто інший, він заслуговує на титул народного поета».

У 1889 році Драгоманов був запрошений викладати на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету (тоді – Князівство Болгарія), де працював аж до своєї кончини. Леся Українка про останні дні свого дядька свідчила так: «Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення сумного стану справ в Україні».

Вчений хворів на аневризму аорти, через що йому було важко говорити. Помер від розриву аорти 2 липня 1895 року. Похований у Софії за протестантським обрядом.