Гортаючи сторінки календаря: Іван Білик — людина, яка збирала голос народу

2 вересня 1845 року в Миргороді народився Іван Якович Рудченко, відомий в українській літературі під псевдонімом Іван Білик — фольклорист, етнограф, письменник, перекладач, літературний критик, старший брат і творчий побратим Панаса Мирного.

Його життєвий шлях був незвичайним: чиновницька служба поєднувалася з великою любов’ю до українського слова, народної творчості та літератури. Ще змолоду Іван Рудченко почав записувати фольклорні твори, прагнучи зберегти для майбутніх поколінь живі голоси українського народу. Перші його фольклорні матеріали з’явилися друком ще 1862 року в журналі «Основа».

Особливе місце у спадщині Івана Білика посідають збірки «Народные южнорусские сказки» у двох томах (1869–1870) та «Чумацкие народные песни» (1874). Він не просто збирав народні казки й пісні — досліджував їх, упорядковував і тим самим робив важливий внесок у розвиток української фольклористики та етнографії.

Іван Білик був також талановитим літературним критиком і перекладачем. Він перекладав твори з різних європейських мов, писав статті, рецензії, поезії, цікавився розвитком української літератури.

Але особлива сторінка його біографії — творча співпраця з молодшим братом Панасом Мирним. Саме Іван Білик став не лише старшим братом, а й важливим літературним наставником Панаса. Брати разом працювали над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», який став одним із найвизначніших творів української літератури ХІХ століття.

Цікаво, що в літературі брати Рудченки обрали різні псевдоніми: Іван — Іван Білик, Панас — Панас Мирний. Проте їх об’єднувала спільна любов до України, її народу та його культури.

Іван Білик залишив по собі значну фольклористичну спадщину. Серед його рукописів збереглася величезна кількість записів народних творів — близько тисячі казок, що свідчить про масштаб його збирацької роботи.

Іван Білик належав до тих подвижників, які розуміли: народна пам’ять живе доти, доки її зберігають. Його праця допомогла зберегти для нас частину духовного світу українців ХІХ століття — їхні казки, пісні, звичаї та уявлення про життя.

Пам’ятаймо тих, хто не просто писав історію української культури, а збирав її слово — пісню за піснею, казку за казкою.