105 років від дня народження Дмитра Омеляновича Луценка

15 жовтня 2026 року виповнюється 105 років від дня народження Дмитра Омеляновича Луценка (1921–1989) — українського поета-пісняра, заслуженого діяча мистецтв України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, автора понад 300 пісень, які стали частиною духовної скарбниці українського народу.
Дмитро Луценко народився 15 жовтня 1921 року в селі Березова Рудка на Полтавщині. Його дитинство минало в атмосфері, де українська пісня була невіддільною частиною родинного життя. Батько майбутнього поета мав гарний голос, а в гостинній батьківській оселі часто збиралися родичі, сусіди й друзі. Під час таких зустрічей лунали народні пісні, які хлопець запам’ятовував і згодом проніс крізь усе життя.
Однак дитячі роки Дмитра припали на трагічний період української історії. Голодомор завдав тяжкого удару його родині, хлопець утратив батька. Згодом він вирушив на Донбас, де працював на шахтах і здобував освіту. Ці непрості випробування загартували його характер і допомогли глибше зрозуміти людський біль, ціну життя та силу надії.
У молоді роки Дмитро Луценко навчався в Київському гідромеліоративному інституті, а під час Другої світової війни став на захист Батьківщини. Він служив автоматником розвідувальної роти, працював у дивізійній газеті, був відзначений бойовими нагородами. У травні 1945 року, в останні дні війни, тяжка контузія призвела до інвалідності.
Після повернення до мирного життя Луценко присвятив себе журналістиці та літературі. Працював у газетах «Колгоспне село» й «Молодь України», був кореспондентом Всесоюзного радіо, завідував відділом поезії журналу «Вітчизна».
У 1962 році побачила світ його перша поетична збірка «Дарую людям пісню». Ця назва стала своєрідним творчим кредо митця: він справді прагнув дарувати людям слово, яке підтримує, надихає та об’єднує.
Особливе місце у творчості Дмитра Луценка посідає пісенна лірика. Його вірші легко запам’ятовуються, вирізняються щирістю, мелодійністю та близькістю до народної пісенної традиції. У них звучать любов до рідної землі, ніжність до матері, вірність, вдячність, пам’ять про воєнні роки й захоплення красою навколишнього світу.
Поет плідно співпрацював із багатьма відомими українськими композиторами, серед яких Ігор Шамо, Платон Майборода, Олександр Білаш, Костянтин Данькевич, Аркадій Філіпенко та інші. Завдяки цій творчій співпраці народилися пісні, які полюбили слухачі різних поколінь.
Серед найвідоміших творів на слова Дмитра Луценка:
«Як тебе не любити, Києве мій» — пісня, що стала справжнім музичним символом столиці;
«Мамина вишня» — щемливий твір про материнську любов, родинне тепло й пам’ять про рідну домівку;
«Осіннє золото» — лірична пісня про красу осені, почуття та плин часу;
«Не шуми, калинонько» — пісня, у якій відчуваються українська народнопісенна традиція та ніжність ліричного слова;
«Фронтовики» — твір, присвячений людям, які пройшли дорогами війни.
Поет також залишив значну літературну спадщину. Серед його збірок — «Незакінчена соната», «Як тебе не любити», «Добрість», «Пахучий хліб», «За Березовою Рудкою», «Березовий дзвін», «Дорога спадщина». У різні роки виходили нові видання його творів, а окремі поезії перекладалися іншими мовами.
Особливою сторінкою творчої біографії Дмитра Луценка стала пісня «Як тебе не любити, Києве мій», написана у співпраці з композитором Ігорем Шамо. Уперше вона прозвучала в 1962 році й відтоді стала однією з найупізнаваніших пісень про Київ.
У ній місто постає не просто як столиця, а як місце, з яким пов’язані спогади, почуття та особисті історії людей. Пісня здобула таку популярність, що стала офіційним гімном територіальної громади Києва у 2014 році.
У 1976 році Дмитро Луценко разом з Ігорем Шамо був удостоєний Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка за цикл пісень, до якого увійшла й «Києве мій». А ще раніше, у 1974 році, поетові було присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв УРСР.
Дмитро Омелянович Луценко відійшов у вічність 16 січня 1989 року в Києві. Проте його творчість не залишилася лише на сторінках книжок. Пісні на його слова й сьогодні звучать зі сцен, у концертних залах, на радіо та в родинному колі.
Ім’я поета шанують і на його малій батьківщині. З 1990 року в Березовій Рудці проводять пісенне свято «Осіннє золото», присвячене його творчості. У 2015 році Дмитрові Луценку було присвоєно звання почесного громадянина міста Києва.
Творчість митця нагадує нам, що справжнє мистецтво народжується з любові — до людей, рідної землі, материнського слова та пісні, яку пам’ятаєш із дитинства. Його поезія стала голосом почуттів, близьких кожному українцеві, а мелодії, що ожили завдяки композиторам, продовжують єднати покоління.




Коментарі