До 75 річчя від дня народження Любові Василівни Голоти, української поетеси, публіциста, прозаїка

Любов Василівна Голота – відома українська поетеса, авторка багатьох книг поезії, публіцистики. Дружина Павла Мовчана, українського громадського діяча, журналіста, політика, поета, перекладача.

Любов Василівна Голота народилася 31 грудня 1949 року в місті Кривий Ріг Дніпропетровської області в сім’ї гірників. 1972 року закінчила філологічний факультет Дніпропетровського університету. й одразу вирішила спробувати себе у творчій професії журналіста, яка приваблювала молоду дівчину можливістю нести людям правду, примножувати у світі добро, боротися за справедливість, впливати на формування суспільної свідомості. Любов Голота працює кореспондентом обласних газет "Прапор юності" та "Зоря", редактором на радіо. І одночасно пише вірші. Наскрізним образом її поетичних творів стає український степ, рідна земля, яку дівчина відчуває усім серцем, глибоко й болісно.

Перша збірка "Народжена в степах", сповнена ліричної пристрасті, ніжності й теплоти, виходить у 1976 році. За цю книгу Любов Голоту приймають до Національної спілки письменників України (1977).

Незабаром побачила світ її наступна поетична книга "Весняне рівнодення" (1979), а вже згодом вийшли "Горицвіт" (1980), "Вікна" (1983).

У 1983 році поетеса переїздить до Києва, працює у видавництвах "Молодь", "Радянський письменник" і створює чудові збірки віршів "Жінки і птиці" (1985), "Дзеркала" (1988), "На чоловічий голос" (1996), "Опромінена часом" (2001).

Любов Голота організувала та видавала перший жіночий культурологічний журнал незалежної України «П’ята пора». Є автором сценаріїв багатьох столичних масових свят і дійств. Заслужений працівник культури України.

Любов Голота належить до митців, які мають свій неповторний стиль. Вона ні організаційно, ні творчо не приналежна до жодного літературного угрупування, вона не взорується на жодну популярну сьогодні творчу тенденцію. Здається «формат» для неї — вона сама.

Її дебютний роман «Епізодична пам’ять», за який 2008 року Любові Голоті присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка  — це випалений сонцем степ, високі небеса, гарячі вітровіння і люди, побачені в яскравому сонячному освітленні (такими вони запам’яталися малій героїні) — «солярні люди», тобто сонячні. Такий степ — одна з головних дійових осіб густо заселеного сільською людністю роману. Тут є не тільки непоспішний побутопис у стилі італійського неореалізму. Тут є всі елементи «роману виховання» (дуже багато запитань про те, чому життя таке і як треба жити на світі, ставить до батьків  і до себе юна героїня). Є тут і елементи «роману дороги», бо він динамічно спрямований у завтра, до людей великого міста, до всіх тих одіссей, на яку роковано героїню в її дорослі літа. Воднораз це й «роман підсумків» — героїня добре розуміє і відчуває, що скінчилося не тільки життя батьків та всіх тих людей, які були обличчям її дитинства й отроцтва. Давно настала пора підсумувати їй усе, що і як склалося з нею. Прийшли дні чесного самозвіту, коли виразно бачиться, що життя — навіть за всіх позірних здобутків — склалося за іншим, ніж планувалося, сценарієм, що на нього вирішальним чином вплинули ті обставини, які в юних веселих днях навіть не уявлялися. В «Епізодичній пам’яті» маса соціальних реалій і густа психологічна деталізація понад півстолітньої давнини — час, котрий давно вже став історією. Наприкінці п’ятдесятих і на початку шістдесятих суспільство намагалося вхопити втомленими легенями свіжий подув надій на позитивні зміни. Далі роман розпросторюється в часі й географії аж до кінця століття, коли героїня робить гірке відкриття того сокровенного змісту її життя, котрий у неї ніхто не годен відняти й не здатний перекреслити. Мовлячи словами Лесі Українки, героїня має в серці те, що не вмирає.

Хто читав Голотину прозу (та й ранню поезію теж), не міг не зауважити, як часто звертається вона до образів саме літніх жінок, чиї життя вже  йдуть до свого неминучого фіналу. Письменниця наголошує: ось відходить з арени покоління зовсім іншого соціального досвіду й дуже важкої історичної долі. Воно могло б багато нам розповісти про всі свої уроки, застерегти нас не повторювати їхніх помилок, але, як це завжди буває в житті, не встигає того зробити. Та молоді й не дуже налаштовані на ту хвилю, бо молоді  з усіх сил рвуться вперед і прагнуть перевернути світ. Так бути не повинно. Але авторка не має ілюзій: так було, так і є, на жаль, так і буде. Голота не наголошує на цьому — читач сам із гіркотою робить такий висновок.

Проза письменниці показує, що в нашому світі панують два напрями: самотності й божевілля. Вирватися з цього виру можна, якщо володієш часом, якщо маєш силу ні від кого не залежати, якщо можеш дозволити собі бути собою. Це означає бути весь час у тонусі, постійно працювати над собою. Л. Голота ‑ письменниця сильного спокою й архаїчної гармонії, яка прозирає за зображеним світом теперішнього хаосу, нерозуміння...