До 400 річчя від дня народження української поетеси й співачки

Маруся Чурай – напівлегендарна українська народна співачка та поетеса часів Хмельниччини, якій приписують авторство низки відомих у народі пісень: «Ой не ходи, Грицю», «Котилися вози з гори», «Засвіт встали козаченьки» та інші.

Саме за створення фактично першої української жіночої та романтичної лірики історики, літератори й знавці її творчості Марусю Чурай називають українською Сапфо.

Документальних свідчень про життя Марусі Чурай майже не існує, а тому ми дізнаємося про неї з легенд та переказів. Дівчина-легенда – саме так називають історики й літератори полтавчанку Марусю Чурай, яка фактично створила першу українську жіночу й романтичну лірику.

Марія Чурай народилась приблизно 1625 року в Полтаві у родині полкового осавула Гордія Чурая, який був знаменитий своїми виступами проти польських загарбників. Він був страчений у Варшаві після битви проти поляків, коли Марусі ледь сповнилося 13 років. Гордія вважали народним героєм, а до вдови та доньки ставилися з великою шаною. Після смерті батька вона залишилася жити з матір’ю в Полтаві. Маруся росла чорнобривою красунею, мала добре серце і чуйну душу. Володіла чудовим голосом, веселою і товариською вдачею, була гостра на язик. Її знали та любили всі полтавці. Пісні вона складала постійно і на самі різні теми, часто навіть у звичайній розмові висловлювала свої думки віршами.

В юності у дівчини було багато шанувальників. Марусю без тями кохав Іван Іскра – син гетьмана Якова Остряниці. Хлопець був мовчазний і скромний від природи, тому не наважився освідчитися в коханні. Але вона віддала своє серце Грицю Бобренку, синові хорунжого Полтавського полку, з яким таємно заручилася, що у перекладі на наші часи означає – «віддалася».

Коли в 1648 році почалася Хмельниччина (подробиці у Вікіпедії), Гриць вирушив на війну. Дівчина чекала його 4 роки, але коли коханий повернувся, то жодного разу не навідався до дівчини. Говорять, що Гриць зрадив Марусю, начебто під впливом матері. Хлопець одружився з  Галею Вишняківною – донькою заможного осавула. Маруся страждала, марніла та хотіла втопитися у річці. Від самогубства її врятував Іван Іскра, який без тями всі ці роки кохав дівчину. Але Іван не зміг запобігти відчаю дівчини. Закохана Маруся все ж вирішила отруїти себе зіллям.

За легендами Маруся Чурай побачила на вечорницях щасливе молоде подружжя і не витримала. Вона позвала Гриця на розмову та зварила отруйне зілля. Пообіцяла накласти на себе руки, якщо він не прийде. Гриць прийшов до Марусі, ненароком випив отруйне зілля й одразу помер.

За іншою версією через ревнощі та вражене жіноче самолюбство у Марусі виникло бажання помстися за зраджене кохання і скалічену долю. Відчайдушна Маруся отруїла коханого Гриця, а потім сама зізналась у скоєному злочині.

Влітку 1652 року Марусі Чурай полтавський суд виніс смертний вирок –  відсічення голови. Але від страти дівчину знову врятував закоханий Іван Іскра. Хлопець зумів потрапити до Богдана Хмельницького і переконати помилувати дівчину. Хлопець встиг привезти грамоту гетьмана про помилування, в якій зазначалося дарувати їй життя «за заслуги її батька та солодкі пісні».

Ім’я Марії Чурай пов’язують з 23-ма піснями, які вона написала і які давно вже стали народними. Їх вже декількох століть співає вся Україна.

Половина пісень Марусі Чурай дійшла до наших днів завдяки звичайному бухгалтеру, на прізвище Селегень. Він записав їх у рукописний альбом у 1853 році. В альбомі була приписка, що пісні ці створені “Марусею, дочкою бравого полтавського урядника Гордія Чурая».

Ось деякі пісні з рукописного альбому : “Засвіт встали козаченьки”, “Віють вітри, віють буйні…”, “Сидить голуб на березі”, “Зелененький барвіночку”, “На городі верба рясна”, «Грицю, Грицю, до роботи» “Котилися вози з гори”, «Шумить-гуде дібровонька». Також авторству Чурай приписують такі відомі пісні як  «В кінці греблі шумлять верби», «Ой у полі вітер віє» та “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці”. Остання була створена після трагічної смерті коханого.

Любовна історія Марусі Чурай лягла в основу багатьох творів та досліджень. Велику кількість матеріалів про неї зібрав Григорій Квітка-Основ’яненко. Але на жаль, вони загублені разом з архівом письменника.

Перший художній твір про співачку написав Григорій Бораковський середини ХІХ сторіччя зі слів старого козака з Полтавщини. Через кілька років Володимир Самійленко присвятив їй віршовану драму «Маруся Чураївна», Ольга Кобилянська – повість «У неділю рано зілля копала». Левко Боровиковський склав свою «Чарівницю», а Степан Руданський – «Розмай». Борис Олійник – поему «До тієї Чураївни (Парубоцька балада)», Михайло Старицький написав драму «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», а Ліна Костенко – історичний роман у віршах, відзначений Шевченківською премією. Маруся Чурай померла у 28 років.

Справжня причина її смерті так і залишилася загадкою. Одні джерела вказують, що Маруся у в’язниці підхопила сухоти і після звільнення дуже хворіла, що й призвело до смерті. Інші джерела свідчать про кількарічну покуту в монастирі, куди Маруся відправилася після суду, аби замолити свій гріх. Начебто її поховали у Полтаві.