“Українські митці – що ми знаємо про своїх”: Лицар франківської сцени
В українській культурі, літературі та мистецтві багато славетних імен. Але чи добре ми їх знаємо? Тож розпочинаємо рубрику «Українські митці – що ми знаємо про своїх». І перша постать – актор театру і кіно, народний артист УРСР Михайло Олександрович Задніпровський, 100-річчя від дня народження якого відзначається 9 січня.
Задніпро́вський Миха́йло Олекса́ндрович (справжнє прізвище Буряченко) народився 9 січня 1924р. в с. Кам'янка, нині місто, Черкаської області.
Михайло народився в родині сільської інтелігенції. Батько – Олександр Єлисейович Буряченко – мав вищу освіту, служив головним бухгалтером на Косарському цукровому заводі. Мати – Дарина Федорівна – дитячі і юнацькі роки провела у селі Вербівці, працювала у майстерні вишивальниць Наталії Давидової, відомої художниці.
І Олександр Єлисейович, і Дарина Федорівна були закоханими у мистецтво, захоплювалися народною піснею, співали в хорі, грали в самодіяльному театрі, що діяв при Кам’янській «Просвіті», де і познайомилися.
Навчався майбутній актор у Кам’янській середній школі № 1, грав у шкільному театрі. З Кам’янки сімнадцятирічний Мишко Задніпровський 1941 року разом з товаришами пішов добровольцем на фронт. Пішки йшли з Кам’янки до самого Дніпропетровська. Додавши собі рік віку, став солдатом. Воював під Сталінградом, де отримав перше поранення. Воював до 1945-го року, був ще два рази поранений. Брав участь у боях за Будапешт і Бухарест. Війну закінчив у Празі.
У роки війни Михайло Олександрович брав участь в армійській художній самодіяльності. Тоді ж познайомився з артистом М. Задніпровським і на його прохання взяв його прізвище для сценічних виступів.
Після перемоги ще рік, на який збільшив свій вік, «дослужував» працюючи в ансамблі пісні і танцю Кавказького військового округу. У хлопця був фантастично гарний голос. «Це не голос, а орган!» — скаже пізніше, маючи на увазі Задніпровського, знаменитий співак Іван Козловський.
Відразу по демобілізації Михайло приїхав у Київ — вступати в Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Тут на вступних іспитах його вперше побачила майбутня дружина Юлія Ткаченко. Хлопці, котрі прийшли після армії, всі чотири роки демонстративно ходили в чоботях, шинелях і гімнастерках із нашивками за поранення. Одяг ніби підкреслював їхню стриману, сувору манеру. Таким був їхній стиль. «Наша перша розмова не обіцяла особливої теплоти у стосунках, — згадує Юлія Семенівна. — Мишко сидів у кріслі з книжкою. Я підійшла, прилаштувалася на підлокітнику й кокетливо запитала: «Що ви читаєте?» Він повільно відвів очі від сторінки і зміряв мене суворим поглядом: «Щось та читаю...»
У ті роки, як і тепер, охочі вступити в театральний мали пройти своєрідний тест на пропорційність статури. Дівчата мали постати перед суворою комісією в купальниках, а юнаки — у спортивних трусиках. «Нам, дівчатам, страшенно кортіло побачити, які на вигляд майбутні однокурсники, — розповідає акторка Юлія Ткаченко. — І ми по черзі зазирали в замкову шпарину. Серед хлопців був Задніпровський — високий, широкоплечий. Та коли я побачила його ноги, не повірила власним очам. Вени скидалися на виноградні грона. Це мене вразило: молода людина — і раптом така напасть. Про причину дізналася, коли почали з ним зустрічатися. На фронті Михайла було тричі поранено».
На останньому курсі інституту Михайло та Юлія одружилися.
З 1950 року Михайло Олександрович пов’язав своє життя з Київським державним академічним українським драматичним театром ім. І. Франка.
Він не загубився серед таких блискучих майстрів, як Бучма, Ужвій, Шумський, Яковченко та інші, його зірка не потьмяніла.
За тридцять років сценічної діяльності Михайло Задніпровський створив чимало глибоких і хвилюючих образів, знявшись у кількох художніх фільмах і зігравши на сцені більше ста ролей у спектаклях української та світової класики.
У Михайла Задніпровського не було якогось певного, вузького амплуа. Актор з успіхом грав і героїв-коханців, і характерні ролі, і людей із народу. Він залишався однаково цікавим і у фраку, і у тілогрійці. У ті роки в репертуарі було чимало сірих, кон’юнктурних, прохідних одноденок. Але керівництво театру добре знало, що талант і чарівність Задніпровського можуть «витягнути», врятувати ці «твори драматургії», привабити на спектаклі глядачів. Бо йшли не на п’єсу, а на актора.
У п’єсі Івана Рачади «Коли мертві оживають» він грав маршала Тухачевського. І створив дивовижно цікавий, цілісний і переконливий образ прославленого воєначальника. Одного разу Задніпровський отримав запрошення на Хрещатик — на парад з нагоди чергової жовтневої річниці. Аби потрапити до свого сектора, він мав пройти повз трибуну військового керівництва. І тут сталося неймовірне. Побачивши артиста, кілька генералів, які розмовляли на тротуарі, дружно взяли під козирок. «Здравія бажаємо, товаришу маршал!» — цілком спонтанно, не змовляючись, відкарбували вони голосами, звичними віддавати накази...
Михайло Задніпровський грав у спектаклях «Пам’ять серця», «Загибель ескадри», «В степах України» О. Корнійчука, «Фараони» А. Коломійця, «Украдене щастя» І. Франка, «Правда і кривда» М. Стельмаха та багатьох інших.
За виконання ролі капітана Максима Максимовича в п’єсі Корнійчука «Пам’ять серця» Михайлу Задніпровському була присуджена премія УРСР імені Т. Шевченка. Також талановитому акторові було присвоєно почесне звання – Народний артист України.
Крім яскравого акторського таланту, Михайло Олександрович мав унікальну здатність приваблювати до себе дуже несхожих людей. Кілька років він очолював в українській драмі місцевком. І працівники театру йшли до нього з найпотаємнішим. По-перше, він умів зберігати чужі таємниці. По-друге, не лише слухав і співчував, а й намагався допомогти. В оселі Задніпровського і Ткаченко бували відомі режисери, письменники, художники, музиканти - Корнійчук, Зарудний, Скляренко, Ужвій....
Як згадує син Михайла Олександровича Олександр (або, як його називають, Лесь) батько дуже любив їздити на батьківщину — у Кам’янку. Спілкування з земляками давало багату поживу для уяви й розуму. «Синку, — говорив він Лесеві, — на асфальті нічого не виросте».
Знаменитий актор не був для земляків чужаком, черговим візитером, що промайнув — і шукай вітру в полі. Приїжджаючи до рідних, Михайло Задніпровський цікавився культурним життям міста, організовував зустрічі з земляками. Красивий, доброзичливий, щирий, він був цікавим співрозмовником, прекрасним оповідачем. Його добродушний воркітливий бас полонив думки і серця людей. В колі друзів його слухали затамувавши подих.
Вони вважали його своїм, зрозумілим, а головне — що він заслуговує на цілковиту довіру. Михайло Задніпровський неперевершено розповідав українські анекдоти. Прочитаєш такий текст і думаєш: ну що тут смішного? Чи можливо взагалі, щоб після такої байки (без непристойностей і матюків) слухачі заходилися від реготу? Він цього домагався. Йому достатньо було ледь змінити тон, трішки підняти брову — і землякам усе ставало ясно. Як говорили в ті суворі часи, за інтонацію не садять...
Михайло Задніпровський дуже любив свою дружину, з якою прожив все життя. Йдучи з театру додому, Михайло Олександрович зазирав на Бессарабський ринок і, як правило, купував жінці квіти. Одного разу, вибравши розкішні хризантеми, він виявив, що гаманець залишив удома. «Куплю іншим разом», — сказав актор, повертаючи букет. Продавщиця квітів назад не взяла: «Це вам подарунок!» Йдучи, він почув за спиною запитання сусідньої квіткарки: «Кому він купує букети? Коханці?» і відповідь своєї знайомої: «Дружині!» З квітами пов’язана ще одна сімейна традиція. Під час гастролей щоранку, коли дружина ще спала солодким сном, Задніпровський ішов на базар і купував троянди, а потім, повернувшись у готель, опускав їх у ванну з водою. Йому хотілося, щоб його Юлія купалася з квітами...
Помер Михайло Задніпровський 19 червня 1980 року. Його давні воєнні рани так і не загоїлись остаточно і стали причиною передчасної смерті артиста. На фронті у Михайла Олександровича було прострілено ноги і у венах утворилися тромби. Він дуже страждав від болю. На сцені пурхав, а після вистави занурював ноги у холодну ванну і сидів годинами. Лікарі запропонували ампутацію ніг, але він відмовився. Тоді йому імплантували штучні вени. Але ті не прижились і пішло зараження крові. На 57-му році актора не стало. Похований Микола Задніпровський у Києві на Байковому цвинтарі.
Взагалі акторська династія Ткаченко-Задніпровські триває вже понад 200 років. Почалася вона з родини Ткаченків - Семена Михайловича, який був одним з засновників драматичного театру ім. І. Франка, разом з Гнатом Юрою, режисером, заслуженим діячем мистецтв України. Його дружина, мати Юлії Семенівни – Рій Катерина Степанівна – теж була актрисою цього театру.
Справу Михайла Задніпровського на сцені театру продовжили його рідні: дружина Юлія Семенівна Ткаченко (1928-2008), народна артистка України.
Син - Задніпровський Олександр Михайлович (нар. 12.06.1953), актор Театру імені Франка, Народний артист України.
Онук - Задніпровський Назар Олександрович (нар. 09.11.1975), Заслужений артист України, Народний артист України.
Дивіться:
Спогади. Михайло Задніпровський https://www.youtube.com/watch?v=JTy7apWHRmQ
Комедія «Рим, 17» (1972 .) українською https://www.youtube.com/watch?v=of7tUXWjMRQ
Акторська династія, що триває понад 200 років - http://www.spadshina.com/programs/za-lashtunkami/aktorska-dinastiya-shcho-trivaye-ponad-200-rokiv-tkachenko-zadniprovski-/
70 років акторства на двох: легендарна родина Задніпровських у студії Сніданку - https://www.youtube.com/watch?v=d8gemyCAD28
Цікаво.