Ще одна трагічна дата в історії України відзначається 12 січня. Це – день українського політв’язня. Саме 12-14 січня 1972 року розпочалася операція КДБ "Блок", спрямована проти українських дисидентів. В народі вона отримала назву «генеральний погром» українського шістдесятництва. Це дні найбільшої репресивної акції проти українських дисидентів, коли одночасно було заарештовано більшість відомих представників національно-демократичного руху.
Боротьба з дисидентським рухом в Україні тривала ще з середини 50-тих років. Активізація національно-культурного життя в період десталінізації і виокремлення політичної течії шістдесятництва лякало вище партійне керівництво. Тому Комітет державної безпеки (працював над тим, щоби придушити дисидентський рух. Лише за період "хрущовської відлиги" — з 1954 до 1964 року, було заарештовано майже 800 людей за так звану "антирадянську діяльність".
На початку 1970-х років тодішній голова Комітету держбезпеки УРСР Віталій Нікітченко звернув увагу вищого політичного керівництва на зростання кількості осіб, які виготовляють і поширюють ворожі за змістом листівки, а також позацензурні твори.
Радянські органи держкомпартійної верхівки були занепокоєні масштабами діяльності самвидаву в Україні, налагодженням дисидентами каналів для нелегального переправлення матеріалів за кордон, встановленням контактів із українською діаспорою, а також поширенням антирадянської літератури із зарубіжних країн. Ці занепокоєння відобразились у змісті постанови ЦК Компартії України, яка мала назву "Про заходи по протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів".
Виконуючи постанову, Комітет держбезпеки України влітку 1971 р. почав реалізовувати спецоперацію під кодовою назвою "Блок". Так називали самих людей, які "блокувалися" між собою, тобто найбільш активні націоналісти, що поширювали антирадянські матеріали.
Відтак у полі зору КДБ опинилося близько 29 осіб, так званих фігурантів справи "Блок". А вже за кілька днів після схвалення постанови ЦК КПУ наприкінці липня 1971 р. Комітет держбезпеки порушив справу щодо поширення позацензурного журналу "Український вісник". Після цього розпочалося полювання на тих, хто виготовляв його та інші самвидавні матеріали.
За словами історика Олега Бажана, початком репресивної акції у січні 1972 р. стала так звана "справа Добоша". Ярослав Добош був студентом із Бельгії, членом спілки української молоді, який співпрацював із закордонними частинами організації українських націоналістів.
Добош прибув до України наприкінці грудня 1971 року. За ним велося негласне стеження, в ході якого було виявлено, що Ярослав Добош зустрічався з Зіновією Франко та Іваном Світличним. На початку 1972 року він приїхав до Львова і хотів зустрітися з В’ячеславом Чорноволом, але того не виявилося вдома.
4 січня Ярослава Добоша було заарештовано. Водночас арештовували усіх, з ким Ярослав встиг сконтактувати.
Генеральний погром відбувався по суті в атмосфері шпигуноманії. КДБ хотіло виправдати репресії 1972 р., представивши творчу молодь як людей, які мали контакти із ЦРУ, по суті діяли в інтересах закордонних спецслужб. Але, хоча справа провалилася, і студент не зіграв роль такого емісара еміграційних сил, який координував ворожу роботу в Україні, арешт Добоша викликав подальші ідеологічні чистки в Україні, - зазначає далі історик.
"Репресії 1972 р. були масштабними і досить жорстокими, із тиском та спекуляціями. Так, заарештовану Надію Світличну лякали тим, що в неї відберуть сина, подружжю Калинців погрожували, що їх семирічну дитину відправлять до притулку", — розповів Бажан.
Також у слідчому ізоляторі львівського КДБ певний час утримували Атену Пашко – дружину В’ячеслава Чорновола, щоб він визнав себе головним редактором позацензурного журналу "Український вісник". Погрожували заарештувати і Валентину Чорновіл – сестру дисидента, якщо він не почне співпрацювати зі слідством, зазначив історик.
Під зачистку, здійснену Комітетом державної безпеки, потрапила ціла плеяда інакодумців, і не лише українських. Починаючи з 12 січня 1972 року, в Україні, зокрема і в столиці, прокотилася одночасна хвиля арештів та обшуків. Понад тисячу з них відбулися у Львові. Неблагонадійним інкримінували зраду Батьківщини, роботу на закордонну агентуру, шпигунство, антирадянську агітацію та пропаганду.
У ході репресій 1972 року за ґрати потрапили 89 осіб. Окрім цього були проведені сотні обшуків, вилучено близько тисячі одиниць різноманітної літератури. Найбільш яскравих та незламних українських діячів було ув’язнено, відправлено в заслання до Мордовії, Сибіру і Казахстану. Їх закривали у психлікарнях, позбавляли роботи чи звільняли з навчання. Репресії 1972 року поклали край руху "шістдесятництва". Було припинено розповсюдження та написання самвидаву, знищено культурне та інтелектуальне середовище.
Саме тоді були заарештовані всі відомі дисиденти України: у Києві — Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Леонід Плющ, Зіновій Антонюк, Іван Дзюба; у Львові — В'ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець, трохи пізніше — Ігор Калинець та інші. Наступна хвиля арештів відбулася у квітні-травні 1972 року.
Майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний строк за начебто «антирадянську агітацію та пропаганду» — 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання — й виселені за межі Батьківщини — в Мордовію та Пермську область Росії, потім у Сибір та в Казахстан. Найупертіші були запроторені у психлікарні.
Чому саме «шістдесятники» потрапили під такий тиск? Тому що вони зруйнували утопію про «нову» радянську культуру, про «нову» радянську людину і повернули словам і поняттям їх природне розуміння, вони повернули загальнолюдські цінності: віру в Бога, прагнення свободи.
З 1975 року один з заарештованих – В’ячеслав Чорновіл – запропонував відзначати 12 січня День українського політв’язня в політичних таборах, тюрмах та на засланні. Найстійкіші, найвмотивованіші українці приєднуються до щорічного одноденного голодування в підтримку політв'язнів, інші — проводять різноманітні тематичні заходи.
Хоча лідери шістдесятників були заарештовані, український самвидав припинив діяльність, проте на цьому рух опору не було зупинено.
У 1981 році протидія радянському режимові була поновленою із новими силами. Увечері 11 січня 1981 члени Київського демократичного клубу Сергій Набока, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська, Леонід Мілявський та Наталка Пархоменко, яким було тоді трохи за 20 років, розклеїли в Києві кілька екземплярів листівки: «Співвітчизники! 12 січня — День українських політв'язнів. Підтримаймо їх!». Усі були затримані поблизу ст. метро «Більшовик», четверо перших ув'язнені на три роки.
Репресії проти українського активу тривали аж до 1987 року, до моменту проголошення Горбачовим "перебудови".
Шістдесятники готували Акт проголошення незалежності України - Левко Лук’яненко є автором чернетки Акту незалежності України. Тому ці постаті є знаковими в українській історії XX століття та посідають чільне місце.
Сьогодні Україна в кривавій боротьбі знов виборює своє право на незалежність та самостійність. Тож пам’ятаємо всіх, хто стояв у витоків нашої незалежності, хто зазнав репресій, хто віддав та знов віддає своє життя за країну.
Comments